Майстер-класи

МАЙСТЕР-КЛАСИ МАЕСТРО
Небо завжди дивує нас таємничим плетивом зірок: наснує їх Творець, а ти стоїш у цьому храмі Всевишнього, подивований красою й загадковістю далеких і ближчих світил…
Отак і ми стояли в ті дні: подивовані мереживом думок, які в паузах першого свого майстер-класу в Києві висловлював дивовижний маестро з Донбасу Павло Тютюнник. Зі сходу, з донецьких степів прилинув він до Києва, аби ствердити нам: людина живе, якщо співає. Без співу – наче уночі, наче у тіні, на закутку життя. Цвіли каштани і солов’ї співали у стольному граді. Найщасливіша пора, аби не лише думати про спів, а й співати!
І так впродовж цілого року: він поспішав до своїх київських учнів, аби займатися сокровенною діяльністю – відродженням душ людських з допомогою пісні. А учні, мов заворожені, в перервах вправ слухали його откровення й записували, боячись пропустити найменший діамант…

Сповідь маестро
Часто у нас немає сміливості бути самими собою. Все під когось підлаштовуємося. Слово сміливо сказати не можемо. Вдарити кулаком по столу не можемо. Сумно, що діти переймають наші страхи та комплекси…
Та не все так печально. Суть у тому, що саме в нашому столітті відбувається повернення до первинної природи людського голосу… Як відомо, лярекс у гортані птаха існує лише для того, щоб їжа не потрапляла у дихальні органи. Жодного стосунку до звуку він не має. Птахи не видають звуків горлом… Солов’яненко не видавав. Паваротті не видавав. Так само Ланца… Карузо називав свій голос компресійним… Неначе жартівливо поділили голоси: носовики, горловики, утробники. Носовики, як відомо, «куполи ліплять»… Горловики заперечують усю «хімію»…
У Карузо, Ланца, Паваротті голос іде неначе з утроби. Вони так і казали про свій голос: звук іде неначе зсередини, із утроби. Це і є те СПРАВЖНЄ!
Ми намагатимемося запустити цей рефлекс – природний голос. Це – не крик, це – енергії, це – сміливість, якщо ти голосно кричиш не лише заради голосової потужності… Насамперед, це – емоції. Метаморфоза в тому, що після цього відбувається диво – з’являється божественний спів…

***

Часом доводиться чути: у мене немає голосу. Такого не буває. Суть у тім, що ми не співаємо, бо втрачаємо себе. Наче живемо, але насправді НАС НЕМАЄ НА СВІТІ!
А якщо голосу свого природного набути, це все одно, що на цілий світ прокричати: Я – ЕСМЬ! Відбувається не що інше, як друге народження, коли людина сміливості набуває, стає неповторною особистістю, індивідуальністю. А душа її ароматом наповнюється, розкривається, неначе пуп’янок? Дитина пуп’яночком побула, потім зіщулилася. Ми не розквітаємо у цьому світі! Повірте! Батьки, суспільство не дають нам бути самими собою. А ми ж насправді добре знаємо, що саме нам потрібно:
НАМ НЕ ВЧИТИСЯ ПОТРІБНО, А БУТИ! Аби по совісті, по правді людям служити, землю свою любити… Нам радість, свята потрібні! Земля-матінка потрібна нам і ми один одному потрібні… Ні машинерії різні, ні науки придуркуваті нам не потрібні! Нам істина відкрита, котра вища за всі науки!
Нам світло потрібне!

***

Виявляється, бельканто – це світогляд. Що ти носиш у душі, яка ти людина, яка у тебе шкала цінностей… Співається чи не співається бельканто – все залежить від твоїх моральних людських якостей. Якщо ти недобра істота, з холодним серцем, то як ти можеш бути в голосі?..
Необхідно бути порядною, нормальною людиною.
Звук заради звуку – це порожнеча, те, що нікому не потрібне. Для вокалюг, звучкодувів – насамперед звук. І що з того? Ось сьогодні ми їхали в авто і слухали оперу «Мазепа». Прикро говорити, але люди не більш, не менш, а лише виконують, лише озвучують. А співом жити потрібно! А вони неначе відпрацьовують якусь нудну справу! Повірте, вокалюги вдома – для себе, для душі – не співають…

***

А ми будемо ойкати. Натурально, як на вулиці, як у селі… Ойкатимемо від болю не на показ, не на вокал!
Виявляється, Карузо ойкав. Стогнав. До речі, вважається, що, наслідуючи звуки природи, наприклад, звуки пораненого звіра, можна навчитися співати. Людина вміщує у собі все. Вона може втілюватися у будь-який образ, у будь-який дух. Одне лише завдання маємо виконати – себе нинішнього залишити за дверима. Маю на увазі наші страхи, наші комплекси. Насправді ми не ідентичні з ними. Бо страхи – не духовна наша особистість, скоріше то – лише наш характер.
… Ми не служимо одне одному, а використовуємо одне одного… І воюємо. Самі з собою воюємо, один з одним воюємо. Не тим, що треба, займаємося. Варто усвідомити, наскільки ми роз’єднані і задурені. Отож суть завдання полягає в тому, щоб залишити себе зі своїми комплексами за дверима. Натомість нехай всередині нас біль кричить, нехай радість кричить!
Тим, хто був на учбових заняттях в Ла-Скала, випало бачити таку картину: співаки, обпершись руками об стіну, вищать, неначе поросята… Відомо, що Карузо щодня гавкав. Той звук стовідсотково нагадував собачий гавкіт, бо в ньому прочитувався собачий «характер»… Невдовзі починалося розспівування.
А Маріо дель Монако щодня кричав, мов віслюк. Справжній віслюк. Джильї Беньямінов кував немов зозуля – не відрізниш…
Це сьогодні необхідно: кричати від радості, кричати від щастя! Дозволити собі викрикнути. У цьому разі крик – не груба сила, а велика енергія. І тоді ми можемо почути голос справжній, живий… У нас з’являється можливість дати голосові пожити…
Відомо ж бо, що час творить співака. Той крик спочатку здається не схожим ні на що – неначе немовля кричить.
Отже, спів – це стан стресу, це – горіння, це – політ. Це дивовижний стан якоїсь надмірності, це – непереборне бажання, що неначе виходить з берегів.
Співати – означає вводити себе у той стан.
Здійснити з собою це – неначе долю свою змінити. Коли голос набувається – зникає страх. Ми своє справжнє «я» набуваємо, ми знову кричимо: «Я – єсмь!» Бо голос – це таємниця велика. Так древні греки вважали.
А ще: до голосу свого докричатися потрібно, сам принцип внутрішній свій змінити.
Нічого дивного немає у тому, що крик цей не схожий на спів. Так само розбивання пташеням шкаралупи не схоже на політ. Та ясно одне: нам викричатися потрібно!

***

Розумні й ті, що себе такими вдають, думають, що спів свій потрібно тримати під контролем. Ні! Потрібно БУТИ – і тоді голос розкривається! Аби співати, потрібно бути живим! А для того, щоб всередині нас ця природа розквітала, не потрібно нічого надуманого, того, що йде від розуму.
Первісно природа є у кожному із нас. За великим рахунком, нам і вчитися не так важливо. Для нас важливо – БУТИ! Тож будьте щирими, будьте сміливими! Будьте відкритими! Будьте добрими!» Це – вічні цінності народні!. І нічого, крім цього, нам не потрібно для щастя! Ми з цим народжені. І в школу ходити для нас не так важливо. Бо ми з цим прийшли, ми несемо цю благу вість. А що потрібно? Радувати одне одного! Посміхнутися одне одному! І ми можемо рай тут створити. Та він же й був тут, на Землі… Писав Шевченко: «Ми в раї пекло розвели…»

***

Зараз ми насправді не будемо навчатися, ми родом цілим навалюватимемося на проблему. За принципом віче, яке колись було на нашій землі… Тепер інший принцип у суспільстві: розділяй і владарюй!. А якщо людей не розділяти, вони безкінечно сильні, можуть спільно розв’язати будь-яку проблему. Біда у тім, що людям не дають зібратися разом. Влада ж бо існує і вона знає: якщо люди об’єднаються, то вони відмовляться від влади. Якщо люди разом, то вони знають, що потрібно робити. Ми знаємо, бодай на підсвідомості, що саме родом своїм потрібно жити. Там зовсім інші закони: де існує моральний авторитет, там влада не потрібна. І сила там не потрібна. Влада людини над людиною – це зло. Отож, якщо люди збираються разом, вони можуть розв’язати будь-яке питання, будь-яке завдання перемогти і навіть відповісти на запитання: як потрібно жити, щоб не помирати. Люди можуть зібратися. І чим більше їх збереться, візьметься за руки, це й буде рід людський. Як один АДАМ! Та ми спільно і є однією людиною. Кожен із нас – його частинка, у кожного з нас своя місія. Тому ми такі неповторні зовні. А за духом… У нас одна спільна душа. Повірте. Так насправді є! Ми – одна сім’я.

***

Я храм не тримаю за баню – не в тім релігійність. Важливо йти до храму. А поки ти йдеш, ти – радісний, щасливий. Ти весь в очікуванні: воно є! Воно все ближче й ближче! Так і голос. До нього треба йти. Італійці кажуть: час творить співака. Тож продовжуй йти! Взавтра-післязавтра зможеш все вирішити. Ні, тобі не хочеться так! Ти хочеш тут і тепер? І хочеш тримати власними руками баню того храму» І щоб перше місце було, і щоб перший ряд? Приїхали! Так не буває! Див таких не чекай…

Стрибайте вище за себе!
Для співу важливий стан: спів має литися з тебе. Цей стан означається так: не можу не співати! Треба розтормосити душу! А що може це зробити? Образ. Фантазія наша. Ми можемо уявляти те, що нам миле, до сліз миле… Ми можемо навіть бачити те, що нам миле. Ми можемо згадувати це. У нашому житті бували схожі моменти. Прошу: залучайте фантазію, а найголовніше – Дух і Пам’ять. Спів – це завжди спілкування з тим, що для нас є важливим, до сліз дорогим. Спів – це спілкування з істотою важливою, справжньою. Це – дотик до справжнього.
Треба повністю викладатися! І ше шматок – зверху. Надмірність у співі потрібна. Переповненість. Спів – як вулкан: ллється-ллється, тому, що переповнює. Спів як джерельце: воно постійно тече й оновлюється.
Стан співака – переповненість духом, емоцією, почуттям.
Та як же впустити в себе цей процес, цю круговерть! Врешті, як завести себе?
…Чи ж вважаємо за працю, коли обіймаємо кохану людину? Нам солодко це робити. Тож спробуйте саме так «смачно» жити, як тісто місити – діставайте до дна, заправляйте міцніше, виконуйте це з бажанням. Все це – для себе й для дорогих людей! Цей процес приємний. Це – оживлення себе. Це – політ. Це – миле. Це – те, чого ми завжди прагнули.
Нам належить вийти з цього свого напівсонного, напівдохлого стану, неживого, не жаліючи живота свого. Для цього необхідно рвати себе на шматки, як кажуть, рвати і метати. Тож розбивайте шкаралупу, як те курча розбиває!
Ти – зовсім не такий, що сидить всередині шкаралупи. Тому зараз почуємо не спів, а крик душі. Викричатися потрібно! Так кажуть італійці. Докричатися до голосу потрібно! Не порівнюйте цей свій стан зі співаками. Ми зараз не співом займаємося, а народженням! Це – крик. Це неначе дитина з тіла матері виходить і кричить.
Минають роки. Ми пригасаємо. Усі ми – хто більше, хто менше – гаснемо. Ми давно заснули… У цьому стані маємо прокричати, що ми є! Аби свого первинного голосу набути. Нехай він запрацює, як у немовляти – той справжній, наш істинний голос! Так кричить наш Дух, наші емоції. Нам буде здаватися це надмірним, негарним. Ми ловитимемо себе на думці: якось грубо я це роблю. Я ж кричу, я неначе давлюся! Прошу вас кричати, волати, ричати!
Кричати від радості – надворі ж весна, і з нами відбувається істерика. Дозвольте собі це! Знайте, якщо це якось буде схоже на те, що я перерахував, то є надія, що ми зараз щось можемо зробити.
… Потрібно народитися знову. Так, вмирати і народжуватися. Співати й не боятися розлучитися з колишнім. Колишню шкуру зідрати й лишити за дверима. Все наше життя – це ланцюжок народжень. Народжуватися, народжуватися, народжуватися потрібно! Не триматися за те, що ти вже новий. Менше за себе, колишнього, триматися – і все славно складатиметься у житті. Тримайся за те, що для тебе миле. Служи тому, що серце твоє любить. Як Ліна Костенко говорить: «Я – дерево, я – сніг, я – все, що я люблю. І може, це і є моя найвища сутність?»
Людина – не те, як вона себе розуміє, а те, що вона любить.
Спів – вища твоя сутність. Тому не варто триматися за свою шкуру, не варто триматися за свій характер. Нам потрібен не характер, а наша духовна сутність. Характер – це наші проблеми, наші страхи, те, що ми напрацювали, нажили у цьому проблемному світі. Нам не характер потрібен – нам аромат душі потрібен! Неповторність наша потрібна, яку люди не бачать і яку ми самі від себе сховали. Ми знаємо, наскільки дрібними мірками користуємося. Ми знаємо, наскільки є заздрісними, боязкими. Та це не так – бо насправді ми не боязкі, не заздрісні! Одне турбує: сили мало у нас!
…Говорять люди: «У мене такий характер». Та це не характер, а болячка твоя, з якою треба розстатися. Треба вільну, сміливу особистість твою. Треба твою неповторність! Своє «Я» треба набути, докричатися до нього!
…Якось одна дівчинка на моє запитання під час занять «Що ти робиш зараз?» відповіла: «Воюю». Я запитав: «З ким?» А вона: «Із собою!»
А друга також заспівала. І я також запитав:
– Що ти зробила із собою?

Я себе набила! – відповіла вона.

Тож виходить, що вам належить набити себе. Стрибайте вище себе! Ваше завдання – обійняти те, що, здається, обійняти неможливо! Живіть за законами дива. Там немає ні логіки, там математика не діє. Там з нічого може вийти все. Там: бути чи не бути. Це – творчість, це життя за законами твоєї мрії, твоєї фантазії. Творить фантазія, творить мрія, людина творить. Коли ми візьмемося за руки, будемо разом – то зможемо творити.
Не треба жаліти себе. Спалюйте себе колишніх, як птах фенікс – і тут же з’являйтеся знову. Не економте себе!
Якось одну із своїх учениць, нині лауреатку міжнародних фестивалів, я запитав, коли вона заспівала: «Що відбулося?» А вона й відповіла: «Перестала економити себе!»
Сміливо, гаряче, щедро співайте! Дівчина, про яку я згадував, неперервно співала впродовж двох годин. І не стомлювалася. Вона діяла так, як я говорив. А ось примхливі, ті, хто багато роздумують, нічого особливого не досягають. Намагаються щось мудрувати, складати, себе навчати. А тут виходить так. Я звертаюся: «Дозволь мені тебе навчити! Ти дай мені себе, немов скрипочку. Подивись на мене, як в дзеркало! І я тобі скажу, де ти більш жива й красива. Вір іншій людині! Дві недосконалості можуть допомогти одна одній вдосконалюватися до нескінченності. То я тобі буду дзеркалом, то ти мені…»
А самопізнання? Це повна нісенітниця. Її внесли ті, хто при владі і, можливо, від релігії.
Самотність – це прояв его, це – гординя.
Любити одне одного, землю любити та людям служити!
Ні школи, ні технікуму, ні університету не потрібно…

***

Солов’яненку 7 років «забивали» костиль, поки воно зачепилося і стало триматися. Потім іще 3 роки вдосконалювали це все, щоб воно вільно виливалося…
Так, докричатися до свого природного голосу, до свого нутра, до природи своєї, до зерна первинного, до пуповини, до кореня свого родового дерева дістати! Це складно зробити, якщо там руїни великі…. Суть у тім, що ми з собою істинними розлучені.
…Кричати так, щоб ти собі був несподіваний, навіть дивний і смішний. .Це має бути стрес, натхнення.
Італійці кажуть: співати треба дурнем, з виразом сільського дурника. Це – коли все попливло, коли ти сам собі несподіваний. Ти дивуєшся і не розумієш, що відбувається. Співати – це баки собі забити, відкрутити цю дурну голову і зафутболити її!
З приводу того, що ти любиш, треба кричати істерично. Можна лише енергії ганяти. Ці енергії нам не потрібні. Потрібно, щоб була сила цих почуттів високих, дорогих. А вони будуть високі й дорогі, якщо ти образ дорогий уявлятимеш. Тож починайте робити, не контролюйте себе. Головне – мета, тоді і голос й інтонація – найдорожче, людське – з’являться. Як Пущин у Пушкіна, який лежав у домовині, запитував: «Що бачиш, друже?» Обличчя його щось таке випромінювало, неначе він прозрівав…
Отже, треба бачити світло в кінцю тунелю. Кожен знає це світло. Воно – неповторне, повірте. Воно не зовсім те, що в іншої людини, бо в кожного із нас свій неповторний аромат душі. Кожний із нас знає свою мрію. Прошу, намагайтеся докричатися, намагайтеся до сліз себе довести, до чогось справжнього себе привести. По-справжньому, гаряче, до самозабуття, героїчно це робіть!. Скарбом душі діліться! Високу духовну насолоду відчувайте!
…У співі поступового перетворення не буває. Це стан: бути чи не бути, це – зовсім другий світ. Це світ буття. Ні поступовість, ні логіка там не працюють. На стіну дертися, робити неможливе!
Потрібно віддаватися цьому, а не робити. Потрібно в дитину перетворитися. Бути простим – у цьому найпереконливіша краса.
Аби все було з теплотою, з любов’ю. У природи своєї треба навчатися, оскільки ми є дітьми природи. Та лише доброї своєї природи! А ми ж не добрі і не природні. Потрібно повертатися до свого істинного, людського. Прошу, спробуйте!
Отже, беріть найдурніший варіант, неначе ми самі собі смішні. Саме отак – не бійтеся бути смішними!
У цьому стані не робити, а бути потрібно! Адже ми ДУХ СВІЙ РОЗСПІВУЄМО, а не голос! Зовсім не думайте: тут ні логіки, ні роздумів, ні раціо не має бути!
Нам, дурням – дорослим і хворим – те наївне здається несерйозним. Те – божественне, те – нескінченно мудре. Несерйозні й недоречні всі ці наші справи й клопоти. А нам вони здаються надто серйозними. Ми душею нездорові. У нас все гіпертрофоване, тому і всі наші оцінки неточні, неправдиві. А діти чинять мудро і добре. Вони Богові служать, вони радіють життю. Людям радіють. Уже потім навчаємо їх людей ненавидіти і воювати з ними з причини своєї корисливості, бажання мати особисті вигоди. А діти віддають своє. Дядя або тьотя беруть іграшку, яку дитина простягає, хвалять. А маля одразу біжить і цілу купу іграшок приносить. За те, що його похвалили, воно все готове віддати. Це наша природа така: якби лише людям подобалося те, що ми робимо, і щоб нам дякували… Не для себе хочемо діяти, а для інших.
З вихованням все складається інакше. Нас виховують зовсім в іншому дусі: не треба нічого віддавати якимсь там дядям та тьотям! Все неси собі, дурню!А дядю і тьотю використовувати потрібно, щоб і вони ще на тебе працювали. Мовляв, учись хитрувати, обдурювати…
Тож аби лився з душі спів, необхідно бути дитиною – святою, чистою. Якщо у тебе постійно співатиме душа, то гармонія, а з нею відчуття радості та щастя прибуватимуть. Якщо це буде, отже, є за що вхопитися, утримати в собі. Ми це для життя робимо, а не лише для співу. Саме це гарантує успіх. Такий спів з часом стає суперпрофесійним. Це – вершина вокалу! А разом з тим це для здорового життя необхідне.

Коментар до співу Тимура

Ось цю простоту нашу – щиру, добру, розумієш, чи не так? По-людськи ти сьогодні добрий, легкий. Ти сяєш, ти – теплий. У тебе зараз стан благості. Воно не лише людям – воно й тобі сторицею воздасться. Тебе обов’язково чекатиме успіх: і в житті, і в здоров’ї. Головне – стан духу!

Звертання до Ігоря

Світогляд має бути не науковим, а морально-духовним. Суть у тім, що для науки не доступне найголовніше: від неї вислизає життя. Вона живого не може пізнати, а мертве нам і не потрібне. Практично кожна з наук сьогодні вивчає мертве, і вона про це навіть не підозрює. Мертве має давно відпасти, та – парадокс!– ми продовжуємо у ньому копирсатися.

Про те і мова, що нове зовсім не схоже на старе. Новий Дух, новий Закон народжується. А ми вовтузимося біля старого, не роблячи жодних логічних висновків на перспективу. Варто знати, що НОВЕ ЖИВЕ ЗА ЗАКОНАМИ ТАЄМНИЦІ, ДИВА, ЗА ПРИНЦИПОМ ТВОРЕННЯ.

***

Колись на Землі був світ Буття., а ми натомість створили життя проблемне. Тому мусимо дивитися правді у вічі: наша цивілізація – це хвороба Духу! Вона уже загинається, бо «ми в раю пекло розвели…»

***

Така вже природа людська: як тільки ти дійшов до тями, тобі чомусь хочеться служити людям. Ти починаєш розуміти, що найцінніше у житті – це друга людина. Бо саме з її допомогою ти починаєш усвідомлювати ЄДНІСТЬ СВІТУ.

Роздуми про предків наших
Ми їх відправляємо на той світ, хрестом прибиваємо. Та це ж невірно: предки мають жити в нас, адже ми з них і складаємося. Наші діди-прадіди прагнуть брати участь у нашому житті, а ми їх відсікаємо зовсім. А в нашій душі має брати участь усе наше родове дерево.
Отже, ми зовсім невірно розуміємо концепцію людини. А тому наша взаємодія зі світом і межи собою – абсолютно невірна, самовбивча. Фактично, ми знищуємо сучок, на якому сидимо. Так ми впродовж усього життя себе давимо. І поки за 70 років не додавимо, ці кігті не знімаються з шиї. А при цьому ми переконані, що робимо добру справу. Не бажаємо бачити, що вбиваємо самі себе, що ми – самовбивці. От і думаю я, що настав час – ЛЮДИ ПОЧНУТЬ ПРОЗРІВАТИ!

Зауваження до самого себе
…От промовляю я це все, а звідкись же воно йде… Скоріше, воно тут, у серці, виписане. Це те, що не досягається життєвим досвідом. Це – те первинне знання, яке можна читати. Нам же ІСТИНА відкрита. До речі, всі науки метою своєю ставлять саме істину, а при цьому зауважують, що ми ніколи до неї не наблизимося. Мовляв, будемо підходити все ближче й ближче, а істина так і лишиться недосяжною.
Та ІСТИНА ж у нас самих! Вона завжди з нами. Істина – це СОВІСТЬ! Живи по совісті, і ти володітимеш істиною!
А люди скажуть: совість кожен по-своєму розуміє. Та душа наша чітко знає, коли ми чинимо проти совісті.

Звертання до Ірини
– Не побійся бути простою, зовсім простою. Будь щирою, нелукавою, зовсім щирою! Зовсім прозорою! Ні в чому не роби жодних наворотів! Розчинила душу, як вікно – і вдихнула! Ось це потрібно!
Про свободу і залежність
Нам не лише залежність – ланцюги нам потрібні. Свобода – абсолютно неправдиве слово, гірше не придумати. Свобода – Бог тварин. Свободу шукає лише звір, тварина, щоб служити своїй шкурі, своєму животу. Людина ж має бути абсолютно залежною від Совісті, Правди, Краси. Людина мусить мучитися, страждати, якщо вона цьому не відповідає. Вона є невільною від Духу високого. Треба шукати оцю залежність від високого. Тоді й постає Людина – якщо вона дуже невільна від цього.
Ми маємо дуже відчувати відповідальність свою, служити Висоті, Красі, Роду своєму. І лише негідні тварини шукають свободу. І люди, котрі озвіріли, також шукають свободу. Для них найвище: мати право чинити як заманеться, мовляв, я вільна, ні від кого не залежна людина. Та саме залежність для нас – найсвятіше. Залежність від Несвободи Високої!
Служіння – саме це наша істинна суть і в цьому й близько немає свободи. Служіння – це праця й піклування. Постійне, безперервне. Воно таке солодке… Ми за природою своєю готові безкінечно служити. Людина прагне цієї праці, вона із задоволенням несе ланцюги Краси та Правди.

Записала Тетяна ОЛІЙНИК

Договор об общих условиях создания и доверительного управления имуществом общего фонда банковского управления